Новини

Політика і дещо... дуже особисте. Валентин Наливайченко на ТАКТІ.
27.06.2018р. 230 Автор: Юрій Квітень, Зорина Гаджук
Політика і дещо... дуже особисте. Валентин Наливайченко на ТАКТІ.

Політичні амбіції часто змушують створити для дипломата образ, який суттєво відрізняється від реального. Бажання викликати довіру електорату нерідко переважає над цінністю реального досвіду особистості. Але кожному з нас важливо знати, ким насправді є люди «при владі».  

Екс-голова СБУ (2006-2010, 2014-2015 рр.), нині лідер політичної партії «Справедливість» Валентин Наливайченко не має прагнення афішувати своє особисте життя, але відповів на запитання про особистісні якості.

 

- Бажаючи зрозуміти, що Ви за людина, доречно поцікавитись перш за все дитинством. Пане Валентин, ким ви мріяли бути? Невже президентом України?

- Ні, я не мріяв стати президентом України. Я був в Запорізькій школі, виріс в дуже простій родині – батько все життя був робітником на ЗТМК (Запорізький титано-магнієвий комбінат), все життя простий робітник; мама – простою медсестрою. І от мама, до речі, з Вінниччини була: селище Лісогорка Вінницької області і вся родина мамина тут. Я сюди завжди приїжджав влітку, коли ще була мама жива і бабця Оля. Міньковська, між іншим, прізвище їх було. Зараз в Хмільнику їх могили, і бабці і маминої сестри. Ось з такої я родини і тому мріяв спочатку стати лікарем, бо до мами в поліклініку ходив. Як медсестра, вона мене брала на прийом людей і для мене білий халат, ці запахи, фізіотерапевтичний кабінет мами – це було для мене, знаєте… як космічна палата, можливо… Тому з дитинства я не боявся і стоматологів, бо це стоматологічний кабінет поліклініки. А батько, аби я зрозумів, що таке важка робітнича праця, брав мене на завод. Ну і я зрозумів, що треба гарно вчитися, тому що дуже важка праця. Тому я все життя був відмінником. Але скажу чесно… єдине що… поведінка в школі завжди була, назвімо це «не дуже». Чому? Тому що хлопець…тому що хлопець. Але поведінка? Власне мається на увазі, що любили спорт. Оскільки відмінник, то завжди перший все писав і завжди цим ділився. Це називається «списувати», а я вважав що «чому б і ні», тому ділився. Ну і плюс, хто б що не казав,  в таких промислових містах, як Запоріжжя, Дніпро, у повазі була сила. Не буду приховувати, і банди були. І якщо ти не вмієш битись за себе, то на двір не вийдеш.  І так я виріс. Поблизу Парку металургів… Таке було життя, тому поведінка була така, як була. Хоча, в десятому класі взяв себе в руки, взявся за розум – тоді вже була можлива золота медаль, тому я вирішив, що вже рік потерпимо і поведінка вже, слава Богу, була нормальною і таки закінчив школу з золотою медаллю.

Тому, спочатку, мріяв про лікаря. Потім, оскільки дуже добре знав іноземну мову і хімію (чомусь), то перемагав на всіляких там обласних олімпіадах за свою тридцяту школу і без всіляких іспитів мене зарахували в Запорізький індустріальний інститут. Але я туди не пішов. Пішов, оскільки любив іноземну мову, в Київський університет і вже в Київському навчався.

 

- Як так сталось і коли, що Ви вирішили піти в державну службу, в дипломатію?

- Так вирішило життя насправді. Не я. По закінченню університету,  самостійно (тоді саме відмінили направлення) працевлаштувався у Київський інженерно-будівельний інститут викладати іноземцям російську та українську мови, тобто за фахом Київського університету. А протягом року, який я там працював, від Радянського союзу надійшла пропозиція направити мене від України в Інститут розвідки (він знаходиться в Естонії). Для мене постало єдине питання, я не був тоді членом партії (комуністичноЇ), тим паче що ми, київське студентство, слухали тоді Цоя – він приїжджав на ДВРЗ, Наутилус Помпіліус, це круто! Ми жили зовсім не комуністичним життям. Але мені сказали тоді у 90-му році на співбесіді: «Ні-ні-ні, Ви будете якраз в розвідці, і це Україна Вас направляє». І я таки погодився. Лише, що правда, навчання я не закінчив, оскільки в мене тоді вже була дружина і Оля народилась – маленька дочка. Тому моє рішення було повернутись до родини, тож я перервав навчання. А от коли повернувся – в мене була вже фінська мова, хоча я її раніше вивчив, ще до інституту; була з університету англійська мова, на досить високому рівні. Тоді Анатолій Максимович Зеленко створював перше Міністерство закордонних справ України і туди багато моїх університетських друзів потрапило і, зокрема, запропонували мені: «О, слухай, ти ж володієш рідкісною мовою, давай спробуєш працювати?», ось так я і потрапив на службу в МЗС України. До речі, були конкурси, були відбори, іспити зі знання мови, не було потрапляння «по знайомству». Якби не володіння мовами і моя гарна освіта Київського університету, то, думаю, не пройшов би я. Більше того, кожного року потрібно було підтверджувати знання, для мене, двох мов – англійської і фінської. Якщо не підтвердити – кар’єра закінчується. Загалом, це мені вдалось і далі почалась робота в сфері дипломатії. Я пройшов у ній всі щаблі, останній – міністр закордонних справ.

 

- Довгий шлях, напружений графік. Ви вже згадували, що в молодості полюбляли ходити з друзями на концерти, а як відпочиваєте зараз?

 - Зараз часу майже немає, але так само. Я не змінився. Люблю сучасні фільми, дуже люблю «Другу ріку» і якщо вони десь виступають як гурт  - знаходжу час, якщо є можливість потрапити до них на концерт. Ну і все ж знаходжу час для спорту. Я дуже захоплювався все життя і грав за університет в баскетбол. Ось дивіться на мої руки, якщо чоловік бреше, що грав – в нього будуть пальці рівні. А у кого поламані, як у мене, той грав в баскетбол, і ніколи вже їх не вирівняєш. Ось я баскетболом і досі захоплююсь. Просто веду спортивний спосіб життя – на це витрачаю, якщо він є, вільний час.

 

- В повсякденному житті Ви берете на себе відповідальність за вирішення побутових питань?

- Я в побутових питаннях повний профан. Тому я за гендерну рівність – якщо дружина вміє краще, то я не втручаюсь . Але, наприклад, питання про оплату тарифів – це не стільки побутове життя, як справа громадянина України, тому я, звісно, це знаю і ми, як родина, справно платимо 2600 гривень за всі тарифи. А побут, скажу чесно, це моє слабке місце, тому вже давно передав дружині ці повноваження. Там, де фізична праця – я можу.

Багато нюансів та навичок роботи із розвідки залишились до цього часу зі мною. Оскільки мій професійний світ був дипломатичним, ще й консульська служба, то я точно розбирався де яка тюрма, наприклад, закордоном; де яка авіакатастрофа трапилась і скільки там загинуло. Тобто, в правовій системі, особливо правоохоронній, інших країн дуже добре розбирався в силу того, що це входило в обов’язки консула. Більше того, потім ще очолював консульську службу України перед тим як стати заступником міністра закордонних справ, то, відповідно, консульства у всіх країнах світу були знайомими установами. Ось в цих рішеннях я сильний – які стосуються керування величезними системами, як направити їх на те, щоб приймали особисто громадян, захищали громадян. І з цим іду далі по життю і в політиці.

 

- Йдучи далі, чи бачите Ви зараз свою старість і якою вона може бути?

- Старість? Ні. І не бачу і не думаю – забагато справ.  Ще не час думати про старість. Я бачу, як важко живеться зараз українцям похилого віку. Я люблю людей і бачу, що їх ситуацію треба змінити. Тобто, працюватиму на старість цих людей. А своя ще почекає. Ще не на часі.   

 

P.S/ - аудіо-запис бесіди Юрія Квітня з Валентином Наливайченком слухай за посиланням - https://soundcloud.com/yuriy-kviten/yury-kvtenrado-takt-valentin-nalivachenko160618

 

 

Зорина Гаджук

Радіо Такт