Такт(Т.). - Ви на сьогодні член Ассоціації українських письменників. Що це? У чому принципова різниця з На ціональною Спілкою українських письменників…..?

Юрій Винничук(Ю.В.) - А ассоціацію входять письменники яких найбільше читають... Так сталося. Справа у тому, що я ніколи не був в Спілці ...Тоді коли я хотів туди вступити і це було престижно, мене туди не пускали. А тепер коли можу там опинитись — мені вже не цікаво. А в асоціації крім того є багато письменників з якими я спілкуюся, товаришую...Андрухович...Забужко... Та багато інших.

Т. - Мабуть є ще одна принципова різниця. За свідченням одного молодого митця з вінницького педуніверу, який є членом саме Спілки — як приїду у Київ то можу оселитись безкоштовно у відомчому готелі, я як помру, то поховають безкоштовно

Ю.В — Я навіть не знаю чи є у Спілки відомчий готель...

Андрій Курков(А.К.) - Скоріше ні... Мабуть мова про Ірпень. Це Будинок Творчості. Там будиночки такі дерев'яні...

Т. - О! То наш інформатор мабутьбув у якійсь омані...

А.К. - Ну так! Він же письменник!

 

Т. - Юрію.. Стосовно вашого нового роману «Танго смерті»... Хто там у вас тангує до смерті?

Ю.В. - Цей роман у двох часових пластах. Там описано передвоєнний Львів, а також Львів сучасний. Відповідно різні герої, які долею під кінець сходяться до купи. А назва пояснюється тим, що «танго смерті» це танго яке виконували у в'янінському концтаборі на території Львова і під час виконання цього танго розстрілювали людей. Проте насправді мелодія цього танго дуже мелодійна і зі смертю не пов'язана. У польському варіанті ця мелодія має назву «Остатня неділя» а у російсьому … «Утомленные солнцем». Мелодія популярна і відома, але під цю мелодію чомусь у Львові було модно стрілятися. Так наприклад приходив закоханий студент... замовляв у ресторані цю музику, цю «Останню неділю» , виймав пістолет і … стрілявся. Після цього у Львові цю мелодію почали називати «макабричне танго» чи «Танго смерті».

 

Т. - Андрій також представляє «львівський роман» - «Львівська гастроль Джимі Гендрікса»... Відомо, що Хендрікс у Львові не бував. І що ж там у романі і у Львові «джимігендріксове»?

А.К. - Були гіппі... І у самому романі серед шести головних персонажів є троє реальних львів'ян під власними прізвищами. Один ось сидить праворуч від мене (вказує на Вінничука — Ю.К.). Це Юрій Вінничук він важливу роль відіграє в романі — рятує Львів від, не буду казати якої, містичної загрози. А другий персонаж під власним прізвищем це Алік Олісевич, один із засновників руху гіппі на Західній Україні, який і досі гіпує... працює освітлювачем в оперному театрі і ...до речі...12 листопада минулого року(2011), коли ми представляли наші романи у дворі львівської ратуші, прийшла делегація гіппі і ми посадили Аліка Олісевича за стіл разом з нами і він так само як і ми підписував разом зі мною книжку у якій він один з головних героїв. А звичайно Джимі Гендрікс був культовою фігурою для гіппі...

 

Т. … І ще в них була на кладовищі якась уявна могила Гендрікса...

А.К. - … Я думаю скрізь були такі уявні могили... Але мій роман починається з того, що колишній КДБіст капітан Рябцев, росіянин який залишився у Львові і тайно симпатизував гіппі, зізнається, у чергову ніч-річницю смерті Джимі Гендрікса, на Личаківському кладовищі, постарівшим хіппі, що саме він допомагав разом з ЦРУ викопувати мощі Джимі Хендрікса в Америці, відрізати праву...ні — ліву кисть... Він же був лівшею. І таємно привезти її, через Прибалтику, щоб у гіппі була власна культова могила Гендрікса на Личаківському кладовищі.

 

Т. - … І я впевнений що ця кисть повинна була ще маріхуано-точити...

А.К. - Там є інший ритуал на цій могилі в романі... Він описаний, але не буду розповідати який.

 

T. - А хто з вас сам гіпував у свій час? Юрію... Андрію...? Хто з вас встиг?

Ю.В. - Я не був гіппі, але якійсь час мав необережність запросити в гості гіпарів тільки тому що мене цікавила одна дівчина, яка гіпувала... А виявилось так... Досить «чревато»... Бо вони як з'являють то притягують потім до себе ще і ще... Як таргани вони... І їх тяжко потім викурити... та ще і годувати

А.К. - А я от не гіпував. У мене є старший брат. Він гіпував і він постіно ставав жертвою комсомольськіх патрулів, які ходили по вулицях району Нивки у Києві, де ми жили. Ходили з ножицями і відрізали пасма волосся, а також якщо у гіпарів були брюки-кльош, то вони вирізали шматки тканини з брюків, щоб повернути людину до нормального радянського стану.

 

Т. - Враховуючи українські найближчі вибори признавайтесь у списки яких політичних сил ви сьогодні потрапили? Марія Матіос до Удару приєдналась. А ви?

Ю.В. - Я в жодних списках, бо знаю — якщо письменник іде у політику, ніколи назад у літературу не повертається...

Т. - А ви Андрію?

А.К. - Історично так складається, що письменнки частіше знаходять себе у розстрільних списках... Тому я також до списків не приєднуюсь...

Т. - Ок. Отже нехай «солодка даруся» буде в Ударі...

 

Т. - Андрію, а як так сталося, що Курков став найвидаванішим письменником бувшого СиРиСеР за кордоном?Так стверджує Вікіпєдія.

А.К. - Ну як сталося... 18 років я завалював, як тепер модно говорити, спамом (рукописами, анотаціями і листами) спочатку радянські видавництва, потім іноземні... , які спочатку мій товариш-поляк Сташек Новак вивозив контрабандою підготовлені мною для видавництв світу листи. Відправляв їх з Польщі, вказуючи свою зворотню адресу. Отримував на них відмови з усіх країн світу і контрабандно завозив мені. Але минуло 18 років і один швейцарець погодився надрукувати мій роман «Пікнік на льоду» і саме ця книжка стала першою книжкою-бестселлером з Радянського Союзу.

 

Т. - Андрію... Я знаю, що ви є ще і членом якогось «Пен-клюбу». Чим ви там міряєтесь у тому клюбі?

А.К. - Так, насправді, я був у радянський час одним з перших членів англійського «Пен-клубу». Мене тоді туди прийняли за рекоменндацією дуже відомих письменників — Поля Бейлі, леді Антонії Фрейзер (це дружина Гарольда Пінтера). А зараз відродився український «Пен-клуб», голова якого живе і працює у Львові. Це Мирослав Маринович, поважна людина, дисидент, який не пішов у політику хоча відсидів не менше Хмари та інших. Я віце-президент разом із Миколою Рябчуком. Займаємось трішки публічною діяльністю, тобто захищаємо свободу слова. Інколи реагуємо на якісь політичні події, еволюційним способом, публікацією звернень, листів. Але хочеться робити більше — дискусії, можливо майстер-класи...

 

Т. - Юрію, я уважно слідкую за справою яку вам вчинив «Вадім Калісніченка». Як вона розвивається?

Ю.В. - Він подав до суду на мене. Справа в тому, що він є персоною багатьох моїх статей. Я постійно реагував на всі його провокації. Бо я вважаю, що він такий собі професійний провокатор. І проблема в тому, що він дуже часто бреше. Нахабно. І от коли він ту виставку робив про злочини УПА... Намішав там безліч усіляких дурниць, таких що купи не тримаються. Ну... І не можна ж повз це проходити. А він відреагував тим, що подав до суду. Я начебто образив його...

Т. - А громадянин Грач, який побачив в одному з ваших віршів «Вбий...громадянина який «підріс» (мова іде про вірш «Вбий підараса») екстремізм. Яке продовження?

 

Ю.В. - Справа закінчилася поки нічим. Приходила до мене додому міліція. Я мусив пояснити, чи справді я закликав там вбити «ананаса» і чи в моїх віршах некрофілія, порнографія. А потім прокуратура тим самим займалася, але мене вже не викликали, а тільки подали мої вірші на експертизу у Львівський університет, а там зробили висновок, що вони не розглядають художні твори на предмет закликів і так далі...

 

Т. - Андрію... А вам повернули російську прихильність? Ви ж певний час тому були там справжньою персоною нон-грата.

А.К. - Це сталось після публікації роману «Остання любов президента», в якому є один персонаж на ім'я Володимир Путін і він російський президент, в романі, до 2016 року, з короткою 4-х річною перервою. А роман вийшов у друк у 2004 році в березні. І тоді мої книжки прибрали на 18 місяців з книгарень, видавництво АСТ (московське), що мене друкувало, перестало це робити... Ну і так далі, але потім через 18 місяців... Чи вони втомилися, чи щось там вирішили поміняти і почали запрошувати мене в Сибір з виступами. В Красноярськ, Новосибірськ... І навіть у Норильск. Куди я відмовився їхати і пізніше пожалкував, це ж не кожного разу запрошують у Норильськ. А зараз більш-менш нормальні стосунки. Не всі ж ідіоти.

 

Т. - А повертаючись до назв творів...наприклад як у вже згаданому вірші Вінничука, до вас міліція не мала претензій? У вас є доробок з назвою «Последнее приземление. Краткая история одного внутреннего органа». Пробем не було з «органами»?

А.К. - Нажаль ні... Справа в тому, що у цьому оповіданні я відштовхувався від реальної події, давно забутої всіма історії зникнення головного казначея України. Цю історію до кінця не розслідували, так нічого і не відомо. А от після роману «Остання любов президента» два генерали СБУ запрошували мене на каву з коньяком «Хейліз». Це була така собі дружня бесіда під час якої вони цікавилися, чи могли б мою книгу використати як сценарій для отруєння Ющенка, тому що в романі у мене головного героя президента України отруюють друзі під час перевиборів. У нього виникає захворювання шкіри, ластовиння по всьому тілу і таке інше...

Т. - Тобто вийшло таке собі передбачення...

А.К. - Так.

 

Т. - Юрію, ви за освтою вчитель мови та літератури, проте у своїх ессе проявляєте неабияку обізнаність в історії, яка сприрається часто на першоджерела. Чим користуєтесь?

Ю.В. - Я історією давно цікавлюсь. Переглянув безліч різних видань і цікаво те, що я «перелопатив» стару пресу і знайшов там дуже багато цікавих матеріалів. Так що я викрристовую їх... Розумієте...вся наша культура вона як айсберг 10% на поверхні і 90% під водою. А архівах зберігається багато такого що не відкрито. Безліч недослідженої преси. Серед того, що я знайшов багато унікальної інформації. Я видав на основі цього два тома віршів українських поетів знищених різними окупаційними режимами. Я відкрив таких 322 поета. Про яких ніхто нічого не знав. Крім віршів там подані відомості про дати їх арештів, розстрілів... Видання називаеється «Розіп'ята муза». Зрозуміло, що ця унікальна книга не для пересічного читача. Це товстенних два томи. Я поклав кілька років життя на цю роботу, але вважаю, що мусив це зробити. Шукаючи цю інформацію я натрапляв...оскільки мені потрібно було переглянути дуже багато різної преси...зокрема переглядав вінницьку пресу часів УНР де знайшов дуже багато цікавих матеріалів про те, що тут відбувалось під час так званої Московсько-Української війни...так, саме так писалось тоді, а не Громадянська війна...

 

Т. - Андрію, ваші детективи та політичні пригоди спираються на документальні факти також. Маєте надійних інформаторів?

А.К. - Є насправді багато надійних джерел. Одного разу до мене приходили представники деяких служб і пропонували мені дос'є з документами про діючих політиків, бізнесменів... Я відмовлявся.

Т. - А мета була яка?

А.К. - Вони хотіли, щоб я написав і людина ця була впізнавана...

Т. - Тобто вочевидь вони переслідували мету — дискредитація...

А.К. - Скоріш за все...але я у такі ігри не граю

 

Т.- Андрію, я знаю, що у роману «Львівська гастроль...» є передісторія. Мер Львова Андрій Садовий запрошував вас і запропонував написати роман про Львів, обіцяючи створити умови для творчого процесу. Які умови створив вам Львів?

А.К. - Я не просив нічого такого... Коли просив, то селили в дуже гарний готель «Леополіс». Дійсно класний готель на Старому місті, біля опери. Але дуже часто коля я приїздив, то ночував у друзів. А більшого я і не просив. Грошей мені не пропонували, а я, повторюю, не просив. Для мене головним було, щоб я міг приїхати, вивчати місто за будь-якої пори року.

Після виходу книжки мені телефонували вже і з інших обасних центрів, проте їх 26 та ще іСевастополь і чи навряд мені вистачить життя всіх ощасливити!

 

Т. - Юрію, бачиться мені, що джерелом теми вашого «Танго смерті» був також історичний факт...

Ю.В. - Насправді кілька років тому, коли я вже писав цей роман, у ньому все ж таки ще не було якогось-такого кореня, що тримало б все у купі і раптом читаючи про «листопадовий, зимовий похід» армії УНР у 1921 році, я натрапив на інформацію про те, що під Базаром розстріляно 360 українських козаків армії УНР, яких оточила армія Котовського. Цікаво, що перед розстрілом їм було запропоновано перейти на бік Червоної армії. Вони відмовилися і всі загинули. Коли я почитав список цих козаків, то мене вразило те, що там були не тільки українці. Там були і євреї і поляки і німці...навіть китаєць один був. Мене це здивувало. Люди відмовилися перейти на бік червоних, врятувати своє життя. Померли співаючи «Ще не вмерла Україна» Як то так сталося? От у мене і виникла ідея описати чотирьох друзів — українця, поляка, єврея і німця, які були синами оцих загиблих під Базаром батьків. Як вони намагаються вижити під час німецької і сов'єтської окупації і врешті-решт постають перед вибором подібним до батьківського... Хоча веселого у цій книзі багато...це любов, дотепні випадки... Проте книгу веселою не назвеш. Хоча є місце у романі містиці і фантастиці, гострому сюжету

 

Т. - Андрію, а на що спирається ваша основна сюжетна лінія?

А.К. - У мене в романі є інша повністю вигадана сюжетна лінія про хлопця, який не довчився у медичному інституті, живе на пекарській вулиці,16, але знайшов спосіб заробляти на медицині... Ви знаєте які дороги у Львові, зараз їх зробили трішечки краще. У нього дуже стара іномарка «Опель-Кадет», якому 30 років. Він вигадав спосіб як допомагати чоловікам, які хворіють на ниркові камінчики — він вночі їх возить по Львові на своїй автівці, витрушує з них камінчики, а під ранок отримує від них гонорар 20-30 злотих-доларів чи євро і їде на вулицю Івана-Франка де насправді працює цілодобовий обмінний пункт (зараз він вночі не працює), де вночі за гратами, за маленьким віконцем працює симпатична дівчина Дарка, яка завжди приймає гроші в атласних різного кольору перчатках до ліктя. У неї закохується цей народний лікар Тарас. Вона модниця. У неї алергія на гроші, тому вона не може брати їх пальцями. Таким чином це історія їх кохання та історія небезпеки що раптом з'явилася наді Львовом. Львів намагаються одночасно врятувати Алік Олісевич з капітаном Рябцевим напару, Тарас з Даркою і Юрко Вінничук, що сидить поруч...

Т. - Опа! І саме Юркові це вдається!

А.К. - Так. Саме Юркові це вдається.

Ю.В. - Мені є чим відповісти, бо я Андрія описав у своєму романі...

 

Т. - Хлопці, а ви одружені? Юрію?

Ю.В. - Звичайно...

Т. - Дружина підтримує вас?

Ю.В. - Звичайно...

Т. - Яким чином?

Ю.В. - Ну по-перше змушена читати все що я пишу. Вона філолог, викладає в університеті, тому розбирається на літературі, може мені дещо підказати, але мене деколи гальмує коли я описую брутальні епізоди. Вона каже - «Може все ж таки якось м'ягше...» Таким чином втручається в деякі мої статті, бо вважає, що не треба ображати людей. А в мене, коли я пишу про деяких наших політиків, то вихожу інколи з рівноваги і можу назвати їх різними «гарними» словами. Вона мій цензор.

Т. - А ваша дружина Андрію — Елізабет. Як познайомились? Не українська ж піддана..

А.К. - О! Це було ще 1981 році. Перша група англійських студентів приїхала по обміну в наш інститут іноземних мов педагогічний де я навчався і вона була серед них. Це було перший раз. Я одразу запропонував їй стати мою дружиною, вона відмовилась. Потім у 1982 році вона знову приїхала на три місяці, язнову запропонував..вона знову відмовилась. І у 1987 році, колия повернувся з Одеської в'язниці, де я служив охоронцем, я знову, тількт вже письмово зробив їй пропозицію. Вона приїхала, щоб перевірити чи став я розумнішим, чи ні і врешті-решт...ой зараз мабуть не пригадаю...восени біля мавзолею Леніна у Москві вона сказала нарешті ТАК і ми пішли по вул. Горького(тепер Тверская) до головпоштампту телефонувати її мамі сказати що ми побрались...

Т. - Тобто ви вийшли з черги в мавзолей і вирішили, що нема сенсу туди іти...

А.К. … І пішли телефонувати її мамі.