Політичні амбіції часто змушують створити для дипломата образ, який суттєво відрізняється від реального. Бажання викликати довіру електорату нерідко переважає над цінністю реального досвіду особистості. Але кожному з нас важливо знати, ким насправді є люди «при владі».  

Екс-голова СБУ (2006-2010, 2014-2015 рр.), нині лідер політичної партії «Справедливість» Валентин Наливайченко не має прагнення афішувати своє особисте життя, але відповів на запитання про особистісні якості.

- Бажаючи зрозуміти, що Ви за людина, доречно поцікавитись перш за все дитинством. Пане Валентин, ким ви мріяли бути? Невже президентом України?

- Ні, я не мріяв стати президентом України. Я був в Запорізькій школі, виріс в дуже простій родині – батько все життя був робітником на ЗТМК (Запорізький титано-магнієвий комбінат), все життя простий робітник; мама – простою медсестрою. І от мама, до речі, з Вінниччини була: селище Лісогорка Вінницької області і вся родина мамина тут. Я сюди завжди приїжджав влітку, коли ще була мама жива і бабця Оля. Міньковська, між іншим, прізвище їх було. Зараз в Хмільнику їх могили, і бабці і маминої сестри. Ось з такої я родини і тому мріяв спочатку стати лікарем, бо до мами в поліклініку ходив. Як медсестра, вона мене брала на прийом людей і для мене білий халат, ці запахи, фізіотерапевтичний кабінет мами – це було для мене, знаєте… як космічна палата, можливо… Тому з дитинства я не боявся і стоматологів, бо це стоматологічний кабінет поліклініки. А батько, аби я зрозумів, що таке важка робітнича праця, брав мене на завод. Ну і я зрозумів, що треба гарно вчитися, тому що дуже важка праця. Тому я все життя був відмінником. Але скажу чесно… єдине що… поведінка в школі завжди була, назвімо це «не дуже». Чому? Тому що хлопець…тому що хлопець. Але поведінка? Власне мається на увазі, що любили спорт. Оскільки відмінник, то завжди перший все писав і завжди цим ділився. Це називається «списувати», а я вважав що «чому б і ні», тому ділився. Ну і плюс, хто б що не казав,  в таких промислових містах, як Запоріжжя, Дніпро, у повазі була сила. Не буду приховувати, і банди були. І якщо ти не вмієш битись за себе, то на двір не вийдеш.  І так я виріс. Поблизу Парку металургів… Таке було життя, тому поведінка була така, як була. Хоча, в десятому класі взяв себе в руки, взявся за розум – тоді вже була можлива золота медаль, тому я вирішив, що вже рік потерпимо і поведінка вже, слава Богу, була нормальною і таки закінчив школу з золотою медаллю.

Тому, спочатку, мріяв про лікаря. Потім, оскільки дуже добре знав іноземну мову і хімію (чомусь), то перемагав на всіляких там обласних олімпіадах за свою тридцяту школу і без всіляких іспитів мене зарахували в Запорізький індустріальний інститут. Але я туди не пішов. Пішов, оскільки любив іноземну мову, в Київський університет і вже в Київському навчався.

- Як так сталось і коли, що Ви вирішили піти в державну службу, в дипломатію?

- Так вирішило життя насправді. Не я. По закінченню університету,  самостійно (тоді саме відмінили направлення) працевлаштувався у Київський інженерно-будівельний інститут викладати іноземцям російську та українську мови, тобто за фахом Київського університету. А протягом року, який я там працював, від Радянського союзу надійшла пропозиція направити мене від України в Інститут розвідки (він знаходиться в Естонії). Для мене постало єдине питання, я не був тоді членом партії (комуністичноЇ), тим паче що ми, київське студентство, слухали тоді Цоя – він приїжджав на ДВРЗ, Наутилус Помпіліус, це круто! Ми жили зовсім не комуністичним життям. Але мені сказали тоді у 90-му році на співбесіді: «Ні-ні-ні, Ви будете якраз в розвідці, і це Україна Вас направляє». І я таки погодився. Лише, що правда, навчання я не закінчив, оскільки в мене тоді вже була дружина і Оля народилась – маленька дочка. Тому моє рішення було повернутись до родини, тож я перервав навчання. А от коли повернувся – в мене була вже фінська мова, хоча я її раніше вивчив, ще до інституту; була з університету англійська мова, на досить високому рівні. Тоді Анатолій Максимович Зеленко створював перше Міністерство закордонних справ України і туди багато моїх університетських друзів потрапило і, зокрема, запропонували мені: «О, слухай, ти ж володієш рідкісною мовою, давай спробуєш працювати?», ось так я і потрапив на службу в МЗС України. До речі, були конкурси, були відбори, іспити зі знання мови, не було потрапляння «по знайомству». Якби не володіння мовами і моя гарна освіта Київського університету, то, думаю, не пройшов би я. Більше того, кожного року потрібно було підтверджувати знання, для мене, двох мов – англійської і фінської. Якщо не підтвердити – кар’єра закінчується. Загалом, це мені вдалось і далі почалась робота в сфері дипломатії. Я пройшов у ній всі щаблі, останній – міністр закордонних справ.

- Довгий шлях, напружений графік. Ви вже згадували, що в молодості полюбляли ходити з друзями на концерти, а як відпочиваєте зараз?

 - Зараз часу майже немає, але так само. Я не змінився. Люблю сучасні фільми, дуже люблю «Другу ріку» і якщо вони десь виступають як гурт  - знаходжу час, якщо є можливість потрапити до них на концерт. Ну і все ж знаходжу час для спорту. Я дуже захоплювався все життя і грав за університет в баскетбол. Ось дивіться на мої руки, якщо чоловік бреше, що грав – в нього будуть пальці рівні. А у кого поламані, як у мене, той грав в баскетбол, і ніколи вже їх не вирівняєш. Ось я баскетболом і досі захоплююсь. Просто веду спортивний спосіб життя – на це витрачаю, якщо він є, вільний час.

- В повсякденному житті Ви берете на себе відповідальність за вирішення побутових питань?

- Я в побутових питаннях повний профан. Тому я за гендерну рівність – якщо дружина вміє краще, то я не втручаюсь . Але, наприклад, питання про оплату тарифів – це не стільки побутове життя, як справа громадянина України, тому я, звісно, це знаю і ми, як родина, справно платимо 2600 гривень за всі тарифи. А побут, скажу чесно, це моє слабке місце, тому вже давно передав дружині ці повноваження. Там, де фізична праця – я можу.

Багато нюансів та навичок роботи із розвідки залишились до цього часу зі мною. Оскільки мій професійний світ був дипломатичним, ще й консульська служба, то я точно розбирався де яка тюрма, наприклад, закордоном; де яка авіакатастрофа трапилась і скільки там загинуло. Тобто, в правовій системі, особливо правоохоронній, інших країн дуже добре розбирався в силу того, що це входило в обов’язки консула. Більше того, потім ще очолював консульську службу України перед тим як стати заступником міністра закордонних справ, то, відповідно, консульства у всіх країнах світу були знайомими установами. Ось в цих рішеннях я сильний – які стосуються керування величезними системами, як направити їх на те, щоб приймали особисто громадян, захищали громадян. І з цим іду далі по життю і в політиці.

- Йдучи далі, чи бачите Ви зараз свою старість і якою вона може бути?

- Старість? Ні. І не бачу і не думаю – забагато справ.  Ще не час думати про старість. Я бачу, як важко живеться зараз українцям похилого віку. Я люблю людей і бачу, що їх ситуацію треба змінити. Тобто, працюватиму на старість цих людей. А своя ще почекає. Ще не на часі.   

P.S/ - аудіо-запис бесіди Юрія Квітня з Валентином Наливайченком слухай за посиланням - https://soundcloud.com/yuriy-kviten/yury-kvtenrado-takt-valentin-nalivachenko160618

Зорина Гаджук

Радіо Такт